Городнянська станція юних техніків Городнянської міської ради Чернігівської області

"Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України..."

«Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка».

Історичний шлях

Ідея єдності всіх українських земель завжди була актуальною в українському інтелектуальному середовищі. З середини ХІХ століття ці твердження викристалізовуються у програмних документах різних політичних груп. Зокрема, вперше твердження про єдність багатомільйонного українського народу, поділеного між Російською та Австрійською імперіями, прозвучало 10 травня 1848 року в маніфесті Головної Руської Ради – першої політичної організації Галичини.
З кінця ХІХ століття соборність стала наріжним каменем ідеологічних декларацій, програм і маніфестів українських політичних партій. В наступні десятиліття думка про соборність залишалась інтегральним чинником і чи не єдиним недискусійним положенням програмних цілей усіх течій національно-визвольного руху.

1917 рік

У листопаді Українська Центральна Рада проголосила утворення Української Народної Республіки, сподіваючись створити федеративні стосунки із демократичною Росією. Але поступове творення національної держави було перервано військовою агресією більшовицького режиму, який захопив владу в Росії.
17 грудня - більшовицька Рада народних комісарів РРФСР передала Українській Центральній Раді «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради» Володимира Леніна і Льва Троцького. Документ вимагав від українського уряду безумовної допомоги більшовикам в Україні.
20 грудня - ультиматум відхилений Українською Центральною Радою за підписом В. Винниченка та С. Петлюри. Відхилення ультиматуму стало приводом для початку більшовицької агресії проти України.
Виниклі обставини, а також крах сподівань щодо можливості створення федеративної і демократичної Росії, сприяли якнайшвидшому проголошенню самостійності України

1918 рік

22 січня – Підписання IV універсалу. Обґрунтовуючи рішення про прийняття ІV Універсалу бажанням укласти мирний договір з країнами Четверного Союзу та прагненням не допустити втручання більшовиків у внутрішні справи України, Центральна Рада проголошувала УНР «самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу». Джерелом влади проголошувався народ України.
Революційні події на Наддніпрянській Україні вплинули на інші території, де проживали українці.
1 листопада - постала Західноукраїнська Народна Республіка, населення і політичні діячі якої прагнули до об’єднання з УНР у соборній державі.
1 грудня - на залізничній станції Фастів між представниками ЗУНР і УНР було підписано «предвступний договір» (тобто попередній) про злуку обох держав, їхні наміри щодо майбутнього об’єднання в одну державу. Статті угоди констатували, що, по-перше, ЗУНР заявляла про «непохитний намір злитися в найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народною Республікою». З іншого боку, УНР проголошувала, що вона дає згоду «прийняти всю територію і населення Західно-Української Народної Республіки як складову частину державної цілості в Українську Народну Республіку». Угода зазначала також те, що Республіка галичан отримує територіальну автономію в межах УНР. Грудневий договір у двох оригіналах підписали: від УНР – Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Федір Швець, Панас Андрієвський, від ЗУНР – Лонгин Цегельський і Дмитро Левицький.

1919 рік

22 січня на Софійській площі Києва відбулася урочиста церемонія з нагоди возз'єднання двох республік. Перед багатотисячним натовпом проголосили постанову УНР та зачитали текст універсалу Директоріїі з правами і свободами об'єднаних республік. На додачу, День соборності України був оголошений вихідним.
Про перебіг цих подій у Києві залишили свої свідчення очевидці, на яких посилається у своїй книзі «На схилку віку» Левко Лукасевич:«Стоїть морозний день, дерева вкриті інеєм. З самого ранку місто має святковий вигляд. Скрізь національні прапори і транспаранти. На балконах будинків розвішано килими й полотна з яскравими українськими малюнками. Особливо гарно удекоровано Софійську площу та сусідні вулиці. З-поміж них вирізняються будинок, де міститься центральна контора телеграфу, та дім Київського губернського земства. Тут на балконах портрети і погруддя Тараса Шевченка, прибрані національними стрічками, і також прапори. На Тріумфальній арці при вході з Володимирської вулиці до Софійської площі старовинні герби Східної України і Галичини. По всьому майдану на стовпах герби чи не всіх українських губерній і плакати. Об одинадцятій ранку під звуки музики почали йти сюди українські піхотні частини, артилерія та самострільні команди, котрі стали шпалерами з усіх чотирьох боків площі. За військом рушили люди, зібралася велика кількість народу, заповнила всю площу й сусідні вулиці. Чимало з присутніх забралися на дерева, щоб звідти краще побачити дійство. Розміщенням делегацій по місцях та всім церемоніалом свята завідував артист Микола Садовський. Незабаром поперед війська стали нові шеренги з учнів, котрі в супроводі вчителів прийшли з національними прапорами і плакатами. З численних делегацій, що прибули на урочистості, першими з’явилися службовці залізниць з великим транспарантом, на якому було написано: Слава українським Героям! Опісля надійшли делегації від міністерств та інших установ, були хресні ходи з усіх київських церков.
Духовенство зібралося у Софійському соборі на Службу Божу. Її правив єпископ черкаський Назарій. На майдані стає дедалі тісніше. Займають свої місця члени Галицької делегації, урядовці з головою Ради Міністрів Володимиром Чехівським, делегати Трудового Конгресу, представники Національного Союзу, найвищі цивільні та військові достойники, закордонні дипломати.

Проголошення Акту Злуки на Софіївській площі, 22 січня 1919 рік

О дванадцятій під урочисті звуки дзвонів з Мазепинської дзвіниці й інших церков та гук гармат з Печерська із Софійського собору виходить на площу і стає навколо збудованого там аналою духовенство з хоругвами. У церковній процесії архієпископ катеринославський Агапіт і єпископи: мінський Георгій, вінницький Амвросій, черкаський Назарій, канівський Василь, уманський Дмитрій.
У тиші, що запала на якусь хвилину, здалеку почулися поклики «Слава!» на честь членів Директорії, котрі під'їжджали на автомобілях. Військовий оркестр грає Національний Гімн. Настає найурочистіший момент свята. Акт Соборності розпочав своїм привітанням представник Української Національної Ради, голова Галицької делегації Лев Бачинський, а Лонгин Цегельский зачитав заяву Президії Української Національної Ради і Державного Секретаріату про волю ЗУНР об'єднатися в одну Українську соборну державу. Цю заяву всі учасники сприйняли довготривалими оплесками.

Промовляв голова Директорії Володимир Винниченко, а професор Федір Швець виголосив текст Універсалу Соборності. Після цього архієпископ Агапіт відслужив з духовенством молебень у намірах українського народу й Української держави. Відбувся військовий парад галицького легіону Січових Стрільців, якими командував полковник Євген Коновалець.

Проголошення Акту Соборності на Софіївській площі в Києві 22 січня 1919

Наступного дня почав роботу Трудовий Конгрес. Першим на порядку денному було прийняття Акта Соборності, і на знак цілковитої згоди депутати повставали з місць, аплодуючи.

У реальних обставинах 1919 р., через низку причин, новоутвореній державі не вдалося вистояти. Головна з них – скрутне становище, в якому незабаром опинилися Директорія та її уряд, що були змушені під натиском радянських військ залишити майже всю територію України. Не в кращій ситуації була й ЗУНР, перебуваючи у стані постійних військових дій з польською армією. Так, ЗУНР проіснувала лише до літа 1919 року, а ще через рік із політичної карти зникла й УНР.

22 січня знову стало робочим днем.

Хоча соборність України і не вдалося утвердити, Акт злуки залишився тією знаменною подією, що мала велике історичне значення для українського суспільства. Він задекларував перед усім світом неподільність українських земель, єдність і солідарність народу, став прологом до постання сучасної соборної суверенної України.

Перше святкування Дня Соборності відбулося через 20 років після підписання Акту з’єднання в Карпатській Україні – 22 січня 1939 року. Ініціатором такого святкування було керівництво Карпатської Січі та особисто генерал Курманович.

Генерал Курманович виступає в Хусті в День Соборності України, 1939 р.

Святкування Дня Соборності у Хусті, 1939 рік

Однією з головних традицій Дня соборності є вибудовування живого ланцюга, який символізує єднання народу нашої країни.
Так, У 1990 році з нагоди 71-ї річниці проголошення Акту Злуки між Києвом і Львовом українці вирішили утворити живий ланцюг єднання.
Ініціаторами такої акції були члени Народного руху України, зокрема брати Горині. Ідея не виглядала нездійсненною, оскільки вже кілька років в УРСР відбувалися різноманітні масові мітинги.

Живий ланцюг у м. Києв, 1990 рік

Акція відбулася 21 січня, а не 22-го. Причина заміни днів була суто практична: 22 січня припадало на понеділок. Задіяти велику кількість людей у будній день було б неможливо, тож і вирішили змістити проведення акції на один день. Саме завдяки такій зміні організаторам вдалося залучити, за різними підрахунками, від 500 тисяч до 3 млн українців: у Львові, наприклад, люди стояли в кілька шеренг, в той час як між Києвом і Житомиром проміжки між людьми досягали 10 метрів.

Вузол Живого ланцюга у Львові та Живий Ланцюг у Львові. Фото з архівів УКРІнформ та ЦДВР

Хоча офіційно «Живий ланцюг» іменувався «між Львовом і Києвом», але початком основного «ланцюга» вважалося місто Стрий на Львівщині. А від міста Стрий простягалося ще два «ланцюги»: до Івана-Франківська та на Закарпаття. Для організаторів доєднати до «Живого ланцюга» Івано-Франківськ було вкрай важливо, оскільки саме Івано-Франківськ був столицею ЗУНР в 1919 році. Таким чином «живий ланцюг» простягався практично на 700 км.

Живий ланцюг у Калуші.

Цікавим було те, що організатори акції фактично не відчули жодної протидії влади. Свій внесок до реалізації задуму зробили й профспілки, забезпечивши акцію транспортом, який розвозив учасників по трасі, до тих місць де бракувало людей.

21-го січня 1999-го року відповідно до Указу Президента України № 42/99 День Соборності був закріплений на законодавчому рівні суверенної держави.

З 2000-х років у Києві щорічно влаштовують живий ланцюг вздовж моста Патона, котрий пролягає між правим та лівим берегами Києва, таким чином символізуючи об’єднання Сходу та Заходу України.

Матеріал підготували учні гуртка "Медіаосвіта"