Ікарами не народжуються. Ними стають

Вчився у городнянській сют
Організатор:
Василь Лахнеко
Дата початку:
06.09
Час початку:
09:00
Час завершення:
14:00
Місце проведення заходу:
с. Тупичів
Опис:

Новини Городнянщини 14 вересня 1991 року

Запам'ятайте цю дату: 6 вересня 1991 року. Вона має увійти червоним рядком в історію району, а тим більше Тупичева. В цей день 25-річний Василь Лахнеко на саморобному літаючому апараті піднявся в небо.

Ікарами не народжуються. Ними стають. Важко сказати, коли Василя Лахнека звабила мрія самотужки здолати земне тяжіння — зробити крила, щоб піднятися до сонця. Мабуть, ще на зорі дитинства, коли не міг відірвати погляду від маленької цяточки в небі, що залишала за собою срібний слід. Та більше, мабуть, тоді, коли керівник гуртка Тупичівської середньої школи М. 3. Онищенко прилучив четвертокласника до цікавого заняття.

Вони виготовляли невелички кордові моделі, а потім бралися за складніші — з гумовими мікродвигунами.

Надія БІорисівна, мама Василя, розказує, що син в дитинстві не відрізнявся від ровесників, був по-доброму пустуном, вчився від інтересу. Алеі був допитливим практично , не втрачав нагоди перевівірити те чи інше явище самотужки, власними руками. Одного разу пізньої осе­ні він непомітно приніс у клас вужа. Пригрівшись, плазун під час уроку виліз на парту і постав запитальним знаком.

Всі були ошелешені. А Вася цим наче підтвердив теплокровну особливість цього виду плазунів.

Але не земля — небо його манило дужче іі дужче. Нав­чаючись у старших класах, Василь три роки їздив з Тупичева у Городню в станцію юних техніків, де глибше піз­нав тонкощі авіамоделізму і ширше розкрив себе. У сіме­йному альбомі с фотознімок, на якому зафіксовано троє гуртківців - учасників облас­них змагань з авіамодельного спорту — Валерій Жаловський, Сашко Дудко і Вася Лахнеко.авиагурток Які шляхи повели їх далі? Василя поманила дитяча мрія. Після закінчення серед­ньої школи він їде у Запорі­жжя у так званий учбовий центр льотчиків. Головне зав­дання поки що — навчитись літати, подолати страх висо­ти і відстані між землею і не­бом. І ось через короткий строк Василь сидить за штур­валом невеличкого літака Л-29. Перший самостійний політ. А від нього — ще 50 льотних годин.

Навчання в центрі закінчив у Калузі, і щоб вступити в льо­тне училище пілотів цивільної авіації, Василь їде в Алма-Ату. Чому саме туди? Тільки тому, що там розташо- вана зональна комісія, яка може дати цільове направлення. Юнак влаштовується столяром в учбово-тренувальному льотному загоні - треба ж бо на щось жити! Та й біля авіації все-таки. Роз­биті літальні апарати не ляка­ть його, а додають пристрасті скоріше реалізувати задумане. І вже, здається, він пройшов комісію, от-от буде зарахований в Сасівське училище льотчиків. Та прикрий випадок віддаляє його мету на рік. Він, не пров­чившись в училищі й дня, вимушений на єдине: братии академічну відпустку. Василь повертається у Тупичів, влаш­товується у Будинок культу­ри і працює рік — до осені.

І тільки після цього присту­пає до навчання в Сасівському училищі.

Студентські роки біжать швидко і цікаво. Василя бі­льше цікавить практика. Най- химерніші саморобні літаючі апарати сняться юнаку. Він не минає нагоди, щоб побу­вати на аеродромах, позна­йомитись з однодумцями. Втім, він вже завів контакти із завгоспом училища і той виконує його прохання: ви­точує тяги до шасі майбутньо­го літака, інші вузли.

За два роки навчання юнак вивчає типи двигунів, теорію літаючих апаратів. Непода­лік від Сасова — Моршанськ. У цьому невеличкому місті підібрався дружний колектив однодумців. Вони констру­юють дельтапланери, інші саморобки. Василь здружує­ться з ними і незабаром пе­реїжджає туди. У кишені в нього — посвідчення пілота - любителя, видане спеціаль­ною комісісю. А в душі — незгасне бажання сконструю­вати власний літак.

І ось літо, а точніше, се­рпень цього року. У Черніго­ві більше тижня тривав авіа- салон різних типів самороб­них літаючих апаратів. Сюди Василь Лахнеко доставив свій одномісний літак.

Доставив, як не дивно, на «КАМазі»,— розповідає.— Більше тисячі кілометрів їхали з ним.

випробування літака Такий закон в ім'я безпе­ки людини: саморобки, перш ніж дозволити на них злеті­ти, повинні оглянути і випро­бувати спеціально підготов­лені люди. Так було і цього разу. Льотчики-випробувачі С. Горбик і А. Крутов не зро­били принципових зауважень апарату Василя. Але відчули одну невідповідність: злітає апарат при 80-кілометровій швидкості, а летить всього при 60-кілометровій. Поради­ли юнаку переробити кіль, змінити кут установки верх­нього крила.

I ось з Чернігівського ае­родрому у рідний Тупичів, де живе мати, Василь доста­вив свою саморобку.

— Привезли його на «Мо­сквичі» із причепом,— роз­казує.—Вдома я й доробляв його.

Мало хто з тупичівців по­мітив, що ж привіз земляк. Але скоро на подвір'ї був складений невеличкий літаю­чий апарат. Бракувало мате­ріалів. Та юнакові таке не вперше. На переробку кіля Надія Борисівна виділила кілька метрів ситцю.

Василь промастив його клеєм і об­тягнув трапецієвидний кар­кас. Дещо змінив кут устано­вки крил. І ось ранок 6 верес­ня. Всього кількох чоловік по­трібно було, щоб викотити літак на невеличкий луг, що неподалік садиби, і який тяг­неться понад лісом в напрям­ку Великого Листвена. Цей луг Василю вже був знайо­мий з висоти. За якихось кі­лька тижнів перед відкриттям авіасалону у Чернігові Василь прилітав у Тупичів на чоти­римісному «Як-18». Призем­лився спершу на колгоспному злітному майданчику, де, як правило, сідає сільгоспавіа- ція. Але, потім пролетівши над рідною домівкою, поба­чив, що можна приземлитися поруч. Ніхто тоді не чекав «небесного» гостя. Вся око­лиця збіглася.

Так було і цього разу, хоч, мабуть, мало хто вірив, що цей невеличкий літак скоріше придатний на модель для вис­тавки, а не для польотів. Бо одєі, діло — заводський «Як- 18» і зовсім інше — оця саморобка, на яку поставлено човновий двигун типу «Вихрь».

Але літак злетів. Вася Ла­хнеко піднявся тоді в небо.

Ми приїхали в Тупичів бук­вально через кілька годин пі­сля першого польоту. Неве­личкий, ну, мало не зовсім іграшковий апарат стояв край села в низинці лугу. Сильний рвучкий і холодний вітер про­низував до кісток і аж ніяк не вірилось, що випробування були успішними. Василь від­почивав. Була післяобідня по­ра. Зустрівши нас, його мати —учителька Тупичівської школи Надія Борисівна, поки син збирався на свій «аерод­ром», пригостила нас грушами і теж заспішила з на­ми.

— У школі мене діти обсту­пили сьогодні,— розповідає, — і про одне: це правда, що Вася літак зробив? Розка­жіть. І на уроках сьогодні теж усі про це. Наче не ймуть віри...

випробування літака Ми викочуємо літак. Ми — це директор Городнянської станції юних техніків Ю. А. Жаловський, керівники гурт­ків цієї станції Ю. М. Теліман, Ю. В. Панченко та В. Ф. Шупа і автор цих рядків. Ва­га літака — 280 кілограмів. Пального вистачає на 300 кілометрів. Швидкість по­льоту— 80 кілометрів. Ко­титься апарат нелегко, бо

по­верхня лугу нерівна, з вибої­нами. Та ось Василь зупиняє нас і, одягши на руки шкіряні рукавички, а на голову захис­ний шолом, запускає двигун і сідає за управління. Місце для нього — як у звичайного літака, а от гвинт розташо­ваний не спереду, а за міс­цем для пілота.

Василь «дає газ», і літак на двох шасі рушає з місця. Рвучкий вітер наче гонить його у спину. Але від'іхавши — ні не від'їхавши, а по су­ті прострибавши лугом мет­рів за двісті, він розвернувся супроти вітру. Раптово заро­котів мотор і поніс літака на­зустріч нам. Та ось, наче баб­ка, він відірвався від землі і під дією повітряного пото­ку швидко став підніматися.

— Царице небесна!— чую як шепоче Надія Борисівна,-— Хоч би все нормально обій шлося…

І в мене душа в тривозі: ві­тер ж бо який! А тим часом літак, набравши висоту мет­рів з 200, повертає на коло. Його кидає дещо вбік, та Ва­силь швидко вирівнює його і летить уже над нами і з висо­ти махає рукою. Згадую чо­мусь західнонімецького пус­туна Руста, який перелетів­ши значну відстань і посадив­ши літак на Красній площі, зробив цим самим одчайдуш­ний виклик нашій протиповіт­ряній обороні. Так, небо під­коряється тільки сміливим.

випробування літака Ми з острахом і цікавістю спостерігаємо за польотом. Зробивши три кола, Василь завертає на посадку. І ось ми вже тиснемо йому руки. Мені здається, що найбільше зди­вовані і вражені баченим — працівники станції юних тех­ніків. Мені теж не віриться. Але це правда. Василь тіль­ки-но політав у небі і призем­лився.

Юрій Панченко поспішає розпитати про двигун. Так, це човновий двигун «Вихрь». Але Василь Лахнеко дещо пе­реробив його. Потужність - 30 кінських сил. Крила — з фанери, матерії і пінопласту. Тільки тепер на фюзеляжі помітно напис латинськими літерами «спайдер», що в пе­рекладі означає павук. Дивна дещо назва. Але ж — це пра­во автора.

Василь мріє полетіти на ньому у Моршанськ. Це Тамбовська область, навпростець — 800 кілометрів.

— Перегонами, від аеро­дрома до аеродрома поле­чу,— пояснює свій задум— Спочатку на Чернігів, звідти на Суми, потім на Курськ. От як тільки замовлю по рації маршрут цей, тоді й вирушу.

Там, у Моршанську, вони з друзями утворили мале підприємство, яке надавати­ме «льотні» послуги замовни­кам. Треба буде облетіти га­зопровід — будь-ласка. Тре­ба оглянути лісові масиви — теж будь-ласка. Отже у Василевих задумах є не тільки любительський а й практич­ний бік справи.

Щасливих зльотів і успіш­них посадок тобі, юначе!

Ну, а вам, усі, хто захоплю­ється авіамоделізмом, хо­четься сказати таке: ніколи не цурайтеся, не зраджуйте мрії. Вона, як небо, підко­ряється сміливим і наполег­ливим.

Л. ВАСИЛЬКО.

Фото - В. Шупа

Дата останньої зміни 22 Січня 2021

Фотогалерея